Казвін
Казвін, Газвін (перс. قزوین) — місто на півночі Ірану, адміністративний центр і найбільше місто остана Казвін. Населення — 331 000 осіб. Важливий центр текстильної промисловості — виробництво бавовни, шовка, шкіри. У передмістях Казвіна розташована найбільша в Ірані електростанція. Залізнична станція на гілці Тегеран — Тебриз.
| Казвін قزوین | ||||
|---|---|---|---|---|
|
| ||||
![]() Вхід Masjed al-Nabi, Казвін, Іран. | ||||
| Основні дані | ||||
| 36°16′07″ пн. ш. 50°00′14″ сх. д. | ||||
| Країна |
| |||
| Регіон | Казвін | |||
| Столиця для | Сефевідський Іран, Казвін, Qazvin Countyd і Central Districtd | |||
| Площа | 64,132 км² | |||
| Населення | 331 000 (2005) | |||
| Висота НРМ | 1 800 м | |||
| Телефонний код | 281 | |||
| Часовий пояс | UTC+3:30 | |||
| GeoNames | 119505 | |||
| Міська влада | ||||
| Вебсайт | http://www.qomict.ir | |||
| Мапа | ||||
| ||||
![]() Казвін Казвін (Іран) | ||||
|
| ||||
|
| ||||
|
| ||||
Історія

Про історію та топографію Казвіна є порівняно докладні відомості, оскільки з нього походить історик і географ XIV століття Хамдаллах Казвін. Засновником міста вважається Шапур, син Ардашира, родоначальника династії Сасанідів. Довгий час, навіть при Аббасидах, був одним з прикордонних пунктів Халіфату, оскільки Дейлом, гірська частина нинішнього Гіляну, не був завойований арабами. Мешканці ще в XIV столітті залишалися здебільшого сунітами шафіїтського толку і, за словами Хамдаллаха Казвіна, ніколи не підпорядковувалися ісмаїлітам, головні твердині яких знаходилися безпосередньо на північ від міста, у місцевості Рудбаре. Тут було до 50 сильних фортець; головними були Аламут та Меймундиз. При шаху Тахмаспа I (1524–1576) Казвін був деякий час столицею імперії Сефевідів. За відгуками мандрівників XVII століття, він не поступався жодному місту Персії, крім Ісфахана[1].
Відомі уродженці
- Ареф Казвін
- Шірін Нешат
Примітки
- Бартольд В. В. Историко-географический обзор Ирана // Сочинения / Бартольд В. В.. — М. : Наука, 1971. — Т. VII: Работы по исторической географии и истории Ирана. — С. 199-200.


