Мухаммед аль-Насір Салах-ад-Дін

Мухаммед аль-Насір Салах-ад-Дін (араб. الناصر محمد صلاح الدين‎; 4 вересня 1338 – 2 листопада 1391) – імам Зейдитської держави у Ємені.

Мухаммед аль-Насір Салах-ад-Дін
араб. الناصر محمد صلاح الدين‎


Імам Ємену
1372 — 1391
Попередник: Алі аль-Магді
Наступник: Алі аль-Мансур бін Салах-ад-Дін
 
Народження: 4 вересня 1338(1338-09-04)
Смерть: 2 листопада 1391(1391-11-02) (53 роки)
Сана, Ємен
Національність: Араб
Релігія: Іслам шиїтського спрямування
Рід: Рассіди
Батько: Алі аль-Магді

Життєпис

Був сином імама Алі аль-Магді[1]. У першій половині XIV століття кілька імамів висували свої претензії на владу. В середині століття імам Алі аль-Магді досягнув значного впливу, який, однак, знизився після його смерті 1372 року у Дамарі. Після смерті батька Мухаммед став єдиним і безперечним зейдитським імамом Ємену.

Був порівняно успішним правителем. Він розширив свої володіння до Тіхами у прибережній смузі Червоного моря Південної Аравії. За рік після оголошення імамату Мухаммед аль-Насір спробував захопити Сану, але не зміг зламати оборону міста. Тоді він одружився з матір'ю аміра Ідріс бен Абдалла, а коли той приїхав, щоб зустрітись зі своїм новим вітчимом, він заарештував аміра та став повновладним правителем Сани 1381 року. Ідріс та його матері дозволили жити в місті, але без подальших контактів з імамом[2].

1391 року під час поїздки верхи його мул скинув його та протягнув по землі, в результаті чого імам зазнав смертельних травм. Його смерть приховували упродовж двох місяців з метою уникнення заворушень[3]. Похований у мечеті Салах ад-Дін, зведеній за його ініціативою.

Його дружиною була Фатіма ас-Саїда, дочка предводителя Курдів з Дамара[4]. Після смерті аль-Насіра почались внутрішні заворушення серед зейдитської еліти, утім контроль над Саною невдовзі було встановлено за його малолітнім сином Алі

Примітки
  1. H.C. Kay, Yaman; Its Early Medieval History. London 1892, стор. 190
  2. R.B. Serjeant & R. Lewcock, San'a'; An Arabian Islamic City. London 1983, стор. 66
  3. Encyclopaedia of Islam, Vol. VII, Leiden 1993, стор. 996
  4. R.B. Serjeant & R. Lewcock, 1983, стор. 370
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.