Хази

Хази — особливі знаки нотописания у Вірменії, відомі з VII століття. Різновид невм, застосовуваних у середньовічному вірменському співочому мистецтві, в часи незалежного від структури словесних текстів розвитку принципів формо- і ритмотворення в монодії.

Культура Вірменії
Література
Архітектура
Музика
Театр
Танець
Килимарство
Мініатюра
Образотворче
мистецтво
Міфологія
Філософія
Друк
Освіта
Кіно
Кулінарія

Історія

Хазові знаки співу виникли у Вірменії, де було створено самобутню вірменську національну систему запису. Хазове письмо об'єднує вірменську письмову систему з усною традицією. Система хазових знаків розроблена в VII—IX століттях, імовірно поетом і вченим Степаносом Сюнеці (другим), який здійснив другу систематизацію гласів і врешті винайшов систему нотопису — хази. Кіракос Гандзакеці поширення хазов приписує Хачатуру з Тарона[1]. Мистецтво використання хазів у Вірменії бурхливо розвивалося до XII століття, а вже з XII століття — в Кілікійському вірменському царстві.

Систему хазів і тлумачення її знаків у Кілікії вдосконалили відомі майстри середньовічного вірменського співу Нерсес Шноралі, Григор Хул (XII століття), Геворг Скевраці (XIII століття) та інші майстри.

Текст з хазами (давньовірменська музична нотація), X століття

В Кілікії остаточно склалися три основних типи хазового письма, повністю оформилися хазові співочі книги, головні з яких — Шаракноц (Гімнарий), Манрусум і Гандзаран (збірники мелізматичних співів). Незважаючи на те, що окремі знавці хазів жили у Вірменії аж до кінця XVIII століття, починаючи з XV століття хазове письмо перестало розвиватися і в міру розкладання феодальної культури Вірменії поступово було забуте.[2]

В кінці XVIII — початку XIX століть фахівець із середньовічної вірменської музики Григор Гапасакалян, зробивши спробу домогтися вказання знаками точних інтервальних відношень між звуками, безуспішно прагнув реформувати систему хазів. У 1820-х роках Амбарцум Лимонджян розробив нову систему нотопису — вірменський нотопис.

Нерідко хазами підписували архітектурні споруди, де нотопис був покликаний увічнити значущу подію. Розташований у Нагірному Карабасі на відрізку 10-го км. траси Гадрут — Мартуні каравансарай має арки побудовані в традиційно вірменському стилі. На арках є напис, де хазами написано:Я, Джелі Вард, прибув (сюди) в літо 1130 (1681 р.)[3]

На початку XX століття європейські та вірменські вчені досліджували хазове письмо. Особливе місце в їх вивченні належить Комітасові, який збирався до кінця вирішити загадку давньої вірменської нотної системи — хазів. Однак під час Першої світової війни 1914—1918 рр. і геноциду вірмен більша частина робіт Комітаса в галузі хазознавства було втрачено; в одній з них детально розглядалися питання розшифрування хазів. Деякі вцілілі записи і видані статті вірменського композитора, що стосуються хазознавства, становлять значну цінність.[2]

Велика робота в галузі хазознавства проведена у Вірменії після її радянізації. Сьогодні вивчення хазів триває в Матенадарані. Музикознавці, які працювали над розшифровкою хазів, найдавніші зразки яких відомі з рукописних фрагментів IX століття, довели, що хази виникли на ґрунті оригінальної національної музичної культури.[4]

Структура

Порівняльне вивчення різних середньовічних хазових таблиць наочно показує, що число основних знаків, які поступово вводилися в практику, з часом зросло до сорока. У співочих рукописах, крім головних, міститься близько 30 допоміжних, змінених і похідних знаків. Застосування письма хазів передбачало наявність навичок володіння системою гласів вірменської Монодії — варіативних традиційних мелодійних моделей. Хази позначали способи і динаміку виконання, ритмічну схему мелодій, поспівки, мелізми, юбіляції, а також можливість підвищення і пониження голосу. Під час розшифровування хазового письма найбільшу складність являють способи виконання і динаміка, пов'язані з середньовічними прийомами акцентуації і звукоподання. Розділення мелодій здійснювалося за допомогою знаків пунктуації вірменської мови: в широкоспівних — незалежно від тексту; у співах силабічних і кантиленних — відповідно до членування тексту.[2]

Хази, рукопис XII століття

Типи хазового письма

Хази діляться на три головних типи[2] :

  • екфонетичні знаки-акценти, які вказують на своєрідно акцентоване підвищення і пониження голосу (тонічність системи)
  • графічне зображення хейрономічних жестів (стенографічність системи)
  • музичні ідеограми — умовні знаки, які позначають відносно розлогі мелодійні фрази (ідеографічність).

Залежно від гласу, вказаного на початку виспівів, контексту і жанру з темпом, в якому виконуються виспіви, хази набувають конкретного ладоінтонаційного значення.

Категорії метричних значень

У хазах відомі чотири категорії метричних значень[2] :

  • довгий склад (дорівнює сумі двох одиниць);
  • короткий склад (половина метричної одиниці);
  • середній склад (метрична одиниця);
  • великий склад (дорівнює сумі чотирьох, а іноді й більше, одиниць).

Крім цього, у виспіви вводилися «помилкові склади», що містять широкі розспіви — опорні моменти, які мають значення особливих метроритмічних структур.

Знаки
  • Некоторые хазы
  • Arandznatrop
  • Bazmyeghanak
  • Benkortj
  • Boot
  • Dogh
  • Yerkar
  • Zark
  • Ekortj
  • Tagatrop
  • Tasht
  • Toor
  • Khatsbek або har
  • Khatsle або harkortja
  • Khagh
  • Khosrovayin
  • Toor
  • Khoom
  • Khoontj
  • Tsanratrop
  • Tsnkner
  • Tsoonk
  • Kortja
  • Koor zrehik
  • Hangooyts
  • Harook
  • Hooha
  • Dzakortj
  • Dzayndardz
  • Haresht або arashesht
  • Nerqnakhagh
  • Shesht
  • Voghomnyak
  • Parooyk
  • Soogh
  • Soor
  • Storadir
  • Veradir
  • Vernakhagh
  • Patoot
  • Poosh
  • Qash
  • Qarqash
  • Qmazard
  • Qmatrop

Див. також

Примітки
  1. Оганесян, А. Л. // Музыка в древней Армении // Պատմաբանասիրական հանդես, № 2. см. стр 72 прим. 49 (стр. 61-76)
  2. Музыкальная энциклопедия // [dic.academic.ru/dic.nsf/enc_music/8065 Хазы] // — Москва: Советская энциклопедия, Советский композитор. Под ред. Ю. В. Келдыша. 1973—1982.
  3. Ш.Мкртчян, В.Арутюнян, Б.Улубабян // Иджеванатун // Историко-архитектурные памятники Нагорного Карабаха // Парберакан, 1989 г. — стр. 115 (369); ISBN 5540004027, 9785540004022
  4. Абгарян Г.В // The Matenadaran // Armenian state pub. 1964 стр. 54 (66)
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.